Полтава

заходить сонце, вечір йде,
у сутінки заглиблюються квіти.
душа водночас всюди і ніде
і серце ще думкáми оповите.

і вітер дихає серпневий у вікно.
і в шумі ночі - тихий спокій.
і падають прямісінько на дно
сузірʼя в темній річці неглибокій.

і те зерно, що на стеблí висить,
і дзеркало застиглої криниці -
вслухáються напружено у мить
динаміки нічної залізниці.

тоді луна обходить далі степ,
від гуркоту колес ниряє в нетрі.
і мов секвої, велетенські ЛЕП
енергію несуть на кілометри.

це місце ідеальне для роси -
горóдини зелено-темний колір.
і щиро всміхнені далекі голоси
у хорі невідрадної історії.

Вірш створився легко та швидко - так само, як легко і швидко смажиться зранку яєчня. А все завдяки творчому генію Миколи Вінграновського. Початок одного з його творів надихнув мене:

"Заходить сонце. Сніг іде,
І серце на ніч місце мостить..."

Іноді достатньо словосполучення або фрази, яка запускає процес написання. Найбільша інтрига, куди цей процес заведе. Адже історія, тема та навіть форма в більшості випадків розгортаються саме з такої фрази. Це неначе зерно, з якого виростає рослина. Або навпаки, буває так, що фраза заводить в глухий кут. Саме тому є ціла купа лаконічних нотаток в моєму телефоні, які представляють собою рандомні самотні словосполучення. Bad seeds.

Повертаючись до Вінграновського - загалом мелодійність, ритміка та щирість його поезії видається мені дуже близькою. Для мене це найбільший український поет ХХ сторіччя.

Тож усім, хто любить поезію (і ще з якоїсь причини не читав Миколу Степановича) або тим, хто хотів би з нею познайомитися поближче - рекомендую. Особливо вірш під назвою “Кохана…”.